Пам'ять про голодомор

Пам'ять –  нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя  країни. І сьогодні через багато років жахливо ступати болючими стежинками страшної трагедії, яка  мала місце в історії нашого трудолюбивого, мудрого, доброго, співочого, і разом з тим гнобленого, принижуваного, винищуваного, але нездоланного народу.

1932-33 роки… Найчорніший  час в історії України. У  світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді  на долю нашої країни. Тривалий  час 1933 року називали одним з найстрашніших в радянській історії. А навесні цього ж року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 — щогодини, 17 — щохвилини. Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 млн. людей, з них 3 млн. — діти.

У день, коли вся Україна схиляє голови у скорботі, наше маленьке село Озерце, що у Ківерцівському районі не лишилось осторонь. 28 листопада символічна свічка пам’яті була запалена у місцевому будинку культури його господарями — завклубом Баєвою Н.В. та бібліотекарем Бальбузою Л.Д., дітками місцевої початкової школи та жителями села. Стало доброю традицією кожен захід розпочинати з благословення настоятеля Свято-Покровського храму священика Павла Арестовича.

У своєму  зверненні до присутніх отець  Павло зазначив: «Страшною сторінкою минулого століття записана історія України про голодомор. Україна, котра кормила своїм хлібом половину Європи, сама потерпала від масового голоду. Штучний голод 1932-33 років був спланований безбожною владою тогочасного режиму, щоб підкорити волю українського народу. Цей геноцид був спробою знищити душу самого народу, привезти її до повного духовного зубожіння».

Зокрема, в зверненні священного Синоду УПЦ підкреслюється, що в 1932-1933 роках Україна втратила мільйони своїх дітей. «Рану в серці України залікувати не можливо. Вона завжди буде невтішним болем про час, коли над Україною, над іншими народами бувшого радянського періоду володарював диявол», — говориться в зверненні. Тому УПЦ з скорботою молитовно згадує жертв голодомору та інших репресій радянського тоталітаризму. Ми повинні пам’ятати ці сторінки жахливої історії, щоб вони ніколи не повторилися над нашим українським народом.

Як важливо, щоб  сьогодні наші діти, які живуть в епоху передових комп’ютерних технологій, забезпечуються усіма достатками, усвідомили і збагнули усією сутністю той жах «голодного дитинства» своїх ровесників. У ті страшні часи за підібраний з колгоспного поля колосок дітей піддавали жорстким тортурам: кололи голками пальчики, або ж затискали їх у двері, палили руки сірниками. Спійманих дітей прив’язували до коней і пускали у степ». — Така страшна правда звучала з вуст ведучих заходу. Зауважу, що в очах принишклих дітей я помітила не подив і не байдужість, а невимовний біль та смуток. Упевнена, що після цього дня багато хто з присутніх слухачів по іншому оцінить окраєць хліба, і у них ніколи не підійметься рука зневажити хлібну крихту.

Справжнім місточком з минулим були спогади нашої односельчанки, уродженки с. Северинівка, Київської області Лисюк Людмили Яківни, 1926 р.н., сім’я якої зазнала тяжких поневірянь у пошуку порятунку від голоду. Сьогодні вона згадує: « Про голодомор я більше знаю з розповідей мами та старшого брата, хоча і ми діти опухали з голоду. Тяжко згадувати, як по селах їздили підводи і збирали труни померлих просто на вулицях людей. Мама переповідала, що моя тітка була свідком того, як на одній такій підводі десь з-під низу, з-під валки мертвих тіл почало підніматися тіло молодої жінки, бо її довга коса, яка звисала з воза, закрутилася у колесі. Картина була настільки жахливою, що тітка втратила розум».

Надзвичайно зворушливим був момент, коли усі діти із запаленими свічками застигли у хвилині мовчання. Їм було над чим подумати. На завершення отець Павло виголосив вічний спокій за тих, хто постраждав від репресій та голодомору, де всі разом заспівали вічная пам'ять. 
Нехай же ця хвилина скорботи живе у душах кожного українця — малого чи старого — не лише 28 листопада, а вічно.

Прес-служба Волинської єпархії