Щоб на одну сироту – менше!..

Усі пороки недбалих батьків  відображаються в  дзеркалі долі їхніх  дітей

Як маленькі горобчики вони злітаються на чужі голоси. Наввипередки хапають печиво – не так поїсти, як заради цікавості, дружно дякують і щиро-щиро посміхаються. Гомонять, гасають по кімнаті, пустують. А ще – бавляться одними іграшками. Не б’ються, не відбирають одне в одного із капризним «моє!» Психологія інша. Адже поки у них – все спільне, інтернатівське.

Я вперше переступила поріг закладу, де живуть дітки, обмежені у спілкуванні з рідними батьками. Зовсім маленькі дітки, у яких тільки з’являються моменти, що стануть їхніми найпершими життєвими спогадами. І зрозуміла: це для нас, дорослих, Будинок дитини – сумна тема, яка спонукає до слізних роздумів про людську жорстокість та безсердеччя. А для них – часом усміхнених, часом заплаканих – загалом звичайнісіньких малюків, усе насправді трохи по-іншому. Вони не знають альтернативи, не мають із чим рівняти, і ці стіни для них – найтепліші, обличчя вихователів та нянь – найрідніші. Напевно, набагато рідніші за якийсь узагальнений і не зовсім зрозумілий образ під назвою «мама». Або ще гірше – рідніші за ту жінку, яка називалась мамою і щоразу накривала ліжко рядном, щоб не чути голодного плачу…

У Волинському  обласному спеціалізованому будинку дитини живуть малюки, які часто не є біологічними сиротами. Держава визнала їхніх батьків неблагонадійними і позбавила права виховувати дітей. Кого позбавила держава, а хто і сам відмовився. Так чи інакше, та соціальне сирітство – не менш сумне явище. Вибачайте за відвертість, але нормальна матір ніколи не залишить свою дитину – ні в війну, ні в голод, ні в інший важкий період. Залишають дітей або алкоголіки, або наркомани, або  засуджені до позбавлення волі. І це не стереотип, це – статистика. І саме через це у дитячих будинках – такий високий відсоток важко хворих дітей. Бо ж яким може з’явитися на світ немовля, якщо його ще в материнській утробі, на найвідповідальніших життєвих етапах фізичного та психологічного формування, почали труїти алкоголем, тютюном, наркотичними речовинами?...

Наша  розмова – із заступником головного  лікаря Волинського обласного спеціалізованого будинку дитини Тетяною Віговською:

«У нашому закладі дітки живуть лише перші роки свого життя. Після досягнення чотирирічного віку діти із кращим станом здоров’я будуть відправлені до Ківерцівського будинку дитини, а після семи років – до шкіл-інтернатів. Дітей із серйозними проблемами зі здоров’ям направлятимуть в регіональний спеціалізований інтернатний заклад, що розташований в Івано-Франківській області.

Поступово така складна система  утримання дітей-сиріт  в Україні трансформується. Правильна державна політика із збільшенням  розмірів допомоги для  сімей з дітьми таки допомогла зменшити кількість кинутих дітей. Якщо раніше у нас проживало близько 80 діток, то останні два роки – 30. До того ж, тепер активно впроваджуються сімейні форми виховання дітей без батьківської опіки. Це – прийомні сім’ї і будинки сімейного типу. Порівняно із нашим закладом, це більш прогресивний метод піклування для діток, які живуть без біологічних батьків, тому ми стараємося по максимуму передати наших вихованців у такі будинки. Та є одне але: і на усиновлення, і в будинки сімейного типу хочуть брати здорових дітей. Або принаймні з такими порушеннями, які не потребують серйозних зусиль для виправлення здоров’я».

Виходить замкнуте коло. Лишають хворих, забирають  – здорових. І за якимось ну дуже вже жорстоким правилом, за бортом лишаються якраз ті, хто найбільше потребує допомоги.

«Увесь багаж – і фізіологічний, і психологічний – який батьки не додали нашим дітям під час вагітності і при народженні, дається в знаки, - продовжує розповідь Тетяна Віговська. - Багато із них є серйозно інфікованими різними вірусами. Великий відсоток дітей, які відстають у розвитку через токсичне отруєння під час вагітності.

Саме  для того, щоб діти могли у нашому будинку рости і розвиватися, але також отримувати реабілітаційну допомогу, чотири роки тому в складі нашого будинку був створений центр ранньої реабілітації дитини.

Тут працюють спеціально підготовлені фахівці, котрі стажувалися за сучасними напрямками реабілітації дітей. До прикладу, 12 квітня до нас приїжджають двоє інструкторів з Америки, які будуть продовжувати цикл навчання із терапії нервового розвитку – спеціальної методики роботи з дітьми із церебральним паралічем для розвитку рухових функцій. На базі нашого будинку проводиться дворічне навчання викладачів – не лише наших спеціалістів, а й з інших закладів.

У центрі реабілітації діти займаються гімнастикою, їм проводять сеанси масажу, гідромасажу, над розвитком світогляду дитини працює психолог, логопед-дефектолог корегує розвиток мови, емоцій. У нас працюють висококваліфіковані працівники, добре знані у своїй сфері спеціалісти. І взагалі наш центр ранньої реабілітації – перспективна ідея на майбутнє. Адже ми сподіваємося, що з часом покинутих діток лишиться зовсім мало, і у нас з’явиться більше можливостей займатися із домашніми дітками, також важко хворими».

Мабуть  головне завдання кожної людини, яка  іде працювати в дитячий будинок  – створити тут затишок і домашню  атмосферу. Я не знаю, як в інших будинках дитини, але знаю, як вдома і в дитячих садочках. Тут – не садочок. Тут діти набагато ближчі одне до одного, а вихователі – чуйніші. Мусять такими бути, бо знають, що крім них у їхніх малюків поки немає нікого.

«Вважаю, що нам таки вдалося  створити тут дім, - переконана пані Тетяна. – Не даремно у нас персонал працює десятиліттями. А потім родичів своїх приводять… Ми не можемо давати дітям невиправдану надію, адже все ж ми – не їхні батьки. Та ми можемо давати їм любов і щиро це робимо.

Є багато сторонніх людей, які допомагають – підприємці, прості люди. Хто харчами, хто одягом, хто грошима. Навіть коли зараз у світі криза і в країні не прийнятий бюджет, затримують фінансування, наші діти цього не відчувають. Серед волинян – багато людей, які вміють допомагати.

А ще ми активно працюємо з Волинським національним університетом та Луцьким медичним коледжем. Студенти приходять до наших  діток, граються з  ними, гуляють за ручку, читають книжечки…  Адже крім матеріального, дітям треба увага  і любов. Недаремно  ж кажуть, що той, кого не любили в дитинстві, не зможе любити, коли стане дорослим.

Ми  давно відкинули  практику будинку  закритого типу. Нехай  приходять люди, дивляться, спілкуються. Ми нікому не забороняємо. Бо в  душі щоразу маємо  надію: а раптом хтось  в око впаде і на одну сироту стане менше».

Розмовляла: Людмила Яворська