Той, хто стоїть поруч

Пам’ятаєте, як у дитинстві ми всі боялися відвідувати темні старі приміщення? А ще більше нас лякали підземні ходи. Чого ми боялися? Навряд чи це був страх перед дорослими, які могли наказати за відвідування аварійних будівель. Навряд чи ми боялися отримати по голові цеглиною, яку здуло вітром з даху. Ми боялися побачити привида!

Колись, ще за радянських часів, в одному з ВУЗів міста викладач науково атеїзму так повчав своїх студентів напередодні екзамену:

— Одна з моїх студенток на запитання про її ставлення до релігії відповіла, що Бог є, але вона в нього не вірить. Ось це правильна відповідь!

Скажіть відверто — ви вірите в привидів?

Мабуть, в дитячому віці ми віримо в будь що: привидів, примар, духів. Згодом, отримавши життєвий досвід, ми частіше знаємо, що привидів немає, але ми в них віримо.

За традицією, привидом вважають дух покійного, який нібито після смерті не може знайти собі притулку ані на землі, ані на тому світі. Так це, чи ні — не будемо зараз дискутувати. Не будемо обговорювати засоби боротьби з ними. Поговоримо про привидів нашого міста.

Луцьк має таку давню історію, що якби жодної легенди про привидів не існувало б, їх варто б було вигадати. Просто для іміджу.

На диво, більшість споруд комплексу замку Любарта не має легенд про появу привидів. Хоча, враховуючи вік цієї пам’ятки, саме тут привиди мали б прямо-таки натовпом оселитися.

Нам достеменно відомо п’ять адрес в Луцьку, за якими зараз можна побачити привидів. Всі ці міста знаходяться в Старому місті, в будівлях, яким виповнилося багато років, або в стародавніх підземеллях.

Щодо привидів в новобудовах, то про них чи легенди ще не склали, чи вони такі сором’язливі, що не хочуть порівняння зі своїми стародавніми «колегами»…

В одному з старих триповерхових будинків неподалік міського центру розташована комерційна фінансова установа. Ні точної адреси, ні назви не будемо говорити з причин конфіденційності.

До зникнення службових папірців чи незначних сум грошей зі столів і сейфів тут давно звикли. Охорона в ночі постійно чує гупання, шум стрибків зі шафи на шафу, звуки, схожі на клацання електрочайників. І все це відбувається за зачиненими на замок дверима кабінетів.

Працівники установи в неофіційних розмовах говорять про відчуття присутності чогось чужого. Боковим зором ніби можна побачити якийсь рух від стіни до стіни, мерехтіння довгих чи коротких тіней у вигляді людських статур. Серед працівників навіть склалася своя класифікація привидів: папуга — той, що повторює рух тільки-но пройшовшої людини, скакунчик — той, хто залишає на лінолеумі сліди, охайний — той, хто раз за разом зливає в унітазі воду.

Самим небажаним для працівників цього закладу є доручення відвідати із службовим завданням нульовий чи третій поверх будівлі. Липкий страх пронизує бідолаху, волосся на всьому тілі підіймаються, серце гупає від незрозумілого і невидимого жаху.

На дивні рухи і звуки у середині пустої нічної будівлі активніше за всіх реагують місцеві коти. Вони чомусь збираються під вікнами і голосно «підтримують» примарних мешканців старого будинку.

А ось за адресою Ковельська 18 мешкає привид, який наводить жах на околишніх собак. Вони й близько не підходять до будинку, що в 2007 році справив своє сторіччя.

Колись ця вулиця називалася вулицею Тадеуша Костюшка, потім Варшавською. Будинок стояв серед таких же самих як він — цегляних, з багатою ліпниною, візерунчатим орнаментом на фасаді.
Коли саме вперше тут побачили привид високого чоловіка в чорному фраку, білій сорочці з краваткою й чорному капелюсі, достеменно не відомо. Але вже мешканці деяких квартир в 1961 році лякалися цього «сусіда». Частіш за все він стоїть у вікні квартири на першому поверсі і його вищербині в усмішці зуби добре видно з вулиці. Хоча мешканці квартири в один голос кажуть, що крім них в приміщенні нікого немає.

Іноді він з’являється перед наляканим гостем господарів, якщо той необачливо лишається на ніч. Одну з жінок, за її словами, він навіть намагався душити.

В квартирі на другому поверсі пригадують, якого галасу наробила дочка господарів, коли з ванної кімнати несподівано вийшов чорний чоловік і почав її обнімати своїми холодними руками. Він хутко зник в нікуди, коли на крик прибігли інші мешканці квартири.

Хто той чолов’яга — невідомо. Чому він не має спокою сам і іншим не дає — ніхто не може сказати. Також не відомо, чи залишиться він «мешкати» в будинку, коли той відремонтують за євростандартами нові власники.

Ще одна адреса постійного перебування привида — вул. Богдана Хмельницького, 19. Так, це будинок Луцької міської ради. Цікаво, що цей привид бачать й чують тільки на третьому поверсі і тільки в межах старої будівлі. Він голосно підкашлює за спинами відвідувачів, відкриває й закриває двері, закриті господарями на ключ, стукає по стінах й сейфах.

Ще одна відома адреса, за якою зафіксовано появу привида — підземелля костьолу св. Петра і Павла. Біля могили Магдалени, дружини одного з правителів стародавнього Луцька, постійно чути звук, схожий на ходу босими мокрими ногами. Всіх, хто пересувається підземними коридорами, не лишає відчуття постійного спостереження за кожним їхнім рухом. Боковим зором одразу кілька людей бачать якусь постать, тільки неможна її уважно роздивитись — вона тут же зникає. Ще одна дивовижна властивість саме цього привида — здатність змінювати голоси, що їх записують на свої диктофони відвідувачі.

Цікаво б було провести такі ж записи й в інших місцях перебування привидів.

Остання адреса, яку можна вказати як достеменно зафіксовану — Стирова вежа.

Привид Стирової вежі, на відміну від інших луцьких привидів, має своє ім’я — Оксана. І він становить, за легендою, справжню небезпеку для живих людей.

За цією легендою Оксана була привабливою міщанкою, на яку звернув свою увагу сам князь Любарт. Але Оксана не відповіла на зазіхання князя, за що була закрита у вежі. Щоб батьки Оксани не шукали засобів допомогти доньці, їх вбили й втопили в болоті. Оксана ж не віддалася князеві і попала до рук князівських вояків. Ті зґвалтували дівчину, вбили її і, розрубавши тіла, скинули його в ріку.

Протягом кількох століть поблизу вежі ніби то чути два голоси, які з-під землі гукають Оксану. А сама Оксана ночами запалювала на болоті вогники, щоб заманити туди безневинних людей. За легендою, всі ці довгі роки дівчина збирала своє тіло до купи. Раніше вона ставала перед перехожими безголовою безрукою примарою, а напередодні Першої світової війни Оксанин привид вже шукав тільки свою голову. Кажуть, що в наш час Оксані лишилося знайти лише свою каблучку й душа її знайде спокій врешті решт. А каблучка та може статися прямо на дорозі будь якому відвідувачеві замку. Хто її підніме — зазнає страшних бід, його самого та його родину спікатиме лихо, доки він не позбудеться своєї страшної знахідки. Ось так.

Автор статті намагався дізнатися про місцезнаходження привидів в Луцьку не лише на основі новин ББС (баба бабі сказала), а й за допомогою не менш точних пристроїв — маятника, зробленого з обручки й нитки. На карті міста таким способом виявлено ще три місця, де ймовірно можна якщо не побачити самого привида, то хоча б почути. Це центральна частина парку культури й відпочинку ім. Лесі Українки, будівля школи № 5 й та район привокзального майдану.

Ви ще не вірите в привидів! Тоді вони вже йдуть до Вас!