Сходження по-луцьки: Казбек плюс Арарат

Світ навколо нас напрочуд гарний – досить подивитися, приміром, передачі каналу Discovery Travel & Living про подорожі. Втім, є й інший спосіб знайомитися із планетою по імені Земля – подорожувати по ній самостійно. Влітку п'ятеро хлопців з Луцька спромоглися оцінити красу рідної планети з висоти грузинського Казбеку й турецького Арарату. Наш гість – учасник цього подвійного сходження географ за освітою й мандрівник за переконаннями Денис Пєсков.

Денис, це сходження –  не перша пригода у вашому житті. Що було до цього і як з'явилася ця чергова ідея?

Розкажи докладніше про учасників експедиції – чим займаються хлопці в повсякденному житті?

У повсякденному житті, звичайно, у кожного свої справи. Ігор Случик – самий старший і найдосвідченіший з нас. За освітою він мій колега – географ, але працює сьогодні в Приватбанку. За його плечима – і Гімалаї, і водний похід на Полярному Уралі. Я для себе обрав Інтернет-бізнес (мій сайт # - інтернет-сервіс оплати послуг зв'язку). Андрій теж географ і сьогодні очолює центр туризму, спорту й краєзнавства учнівський молоді луцької міської ради.    Сашко Оришко – єдиний серед нас професійний фізкультурник, справжній «технар», альпініст-висотник і працює в обласному Центрі туризму, спорту й екскурсій. У його арсеналі, крім Монблану й Ельбрусу, вершини Мак-Кінлі й Фудзіяма. А от п'ятий учасник експедиції Микола Пукса – новачок. Він математик-інформатик і працює разом з Ігорем, його туристичний досвід невеликий - походи в Карпати й Крим.

Денис, звідки ідея сходження  відразу на дві вершини, адже зазвичай пропонуються окремі програми по Казбеку й по Арарату? На який строк ви планували свою експедицію?

У тім і річ, що зазавичай пропонують дві програми, але реально – це трата грошей і часу, адже, за великим рахунком, обидві вершини розташовані майже поруч ( у всякому разі, в одному напрямку від Луцька). Ми почували в собі сили зробити це – і зробили. Причому уклалися практично в половину строку: планували 20 днів, а вистачило десять. Щоправда, усі квитки було куплено заздалегідь, отож залишився час і на відпочинок (кожне сходження – три дні плюс день на акліматизацію).

Скажи, вибір часу – це прив'язка до відпустки на роботі чи усвідомлений вибір? У нас в Україні панувало літо, а як зустріли чужі гори?

Звичайно, вибір усвідомлений: серпень – найкращий час для сходження, а цього разу нам і взагалі пощастило. Погода була відмінна – тому й вдалося так швидко здійснити наші плани, адже ми завжди закладаємо кілька днів на непогоду. Цього разу не трапилося! Як зустріли гори? Перепад температур – одна з особливостей будь-якого сходження: внизу у підніжжя було десь + 30-ти, нагорі – -10-15, сніг, лід, тріщини – усе, як і зазвичай.

Ви  здійснювали сходження  самостійно. Як було організовано зустріч на місці, де зупинялися, звідки почалося саме сходження?

Ми прибули в Тбілісі 31-го липня, зустрів нас чоловік по імені Різо – сам колишній альпініст, який й дотепер зберіг фізичну форму, а головне – чудове ставлення до людей. Про цю людину взагалі хочеться сказати особливо. Багато років саме він зустрічає українських альпіністів, що приїжджають на Казбек, і хоча його послуги не безкоштовні, більшу частину того, що він робить, він робить від душі – набагато більше, ніж вимагає виконання покладених на нього зобов'язань.

Різо  проводив нас у селище Гудаурі, розташоване на висоті 2196 м, а звідти на другий день відправилися на Казбеги (1750 м) і далі – у наметове містечко (приблизно 2800м) для ночівлі. Цей перехід можна робити на конях, але ми всі у відмінній фізичній формі – за п'ять годин успішно дійшли пішки. Казбек – це надзвичайної краси природа, і людей тут дуже багато. Проте далеко не всі альпіністи – на шляху до наметового містечка розташований монастир Святої Трійці Самеба, тож багато людей прямують на екскурсію саме туди.

Після ночівлі на цій висоті ще кілька годин походу до метеостанції. Звідси, з висоти 3600 м, вихід на льодовик (4300м) - і саме сходження на Казбек (5033 м). О третій годині ночі – початок штурму.

О третій годині ночі? Чому початок сходження  вночі? Ну, і про  саме сходження, звичайно, докладніше!

Уночі – з міркувань безпеки. Сходження займає 6-7 годин, а близько півдня влітку у горах починається активне танення, починають падати камені – бажано повернутися до цього часу, тому й доводиться стартувати саме глибокої ночі.

Сходження на Казбек, з точки зору альпініста, не є складним, але одна небезпечна ділянка присутня й на цьому класичному маршруті: ділянка уздовж стрімкої стіни. До того ж, на висотах порядку 4000 м багато хто почуває себе не дуже гарно – голова болить, про їжу страшно подумати. Тут кожний бореться, як може, дехто таблетками запасається. Ми обійшлися без фармації, але довелося почекати трохи, поки Коля оклемається – новачкові навіть у гарній фізичній формі це непросто. Піднімався з нами хлопець із Києва – він, можна сказати, просто-таки заповз на вершину, але не здався.

А по дорозі назад  Коля й у тріщину провалився –  по коліно десь (можна було  провалитися й глибше, отож можна вважати – пощастило). Є, до речі, обхідний шлях через льодовик, але там легко заблукати: двоє хлопців із Грузії чотири години бродили по колу, поки вийшли - у лабіринті з непрохідних тріщин заблукали.

Що після сходження? Що найбільше запам'яталося  в Грузії?

Після сходження – справжній бенкет у Різо із шашликами (це вже точно не входить у програму, але Різо – справжній грузин, і гостинність у нього, як то кажуть, у крові). Грузія залишила надприємні враження: по-перше, це дійсно дуже красива країна, а по-друге – у Грузії чудово ставляться до українців. Ми всіляко афішували своє громадянство, розмовляли українською мовою – і нам відповідали повною доброзичливістю (на митниці при переїзді до Туреччини навіть відповідали українською, що було особливо приємно).

Ситуація в країні абсолютно мирна, спокійна, хоча про недавню війну, звичайно, згадують – усі по-різному, але більше з несхваленням: не потрібна була людям ця війна. Бачили ми й табори переселенців – такі собі спеціально вибудовані будиночки.

Словом, Грузія дуже сподобалася, люди дуже сподобалися  – і багато в чому вони встигли нас випередити.

Денис, Арарат багато хто пов'язує із біблійними історіями про Ноєв Ковчег. Чи не було бажання знайти реліквію? Що взагалі «шукали» на Арараті?

Ні, біблійні історії точно ні при чому: шукали, як і всюди, нові враження. Арарат розташований у тій частині Туреччини, куди рідко заглядають туристи. Природа там скромніше, ніж у Грузії, до того ж це територія проживання курдів, і напруженість обстановки ми відчули на собі вже в перший день приїзду – потрапили в епіцентр протистояння молоді й поліції. Зброї там, щоправда, не було, але камені полетіли й у наш автобус. Демонстрантів розганяли водою, сльозоточивим газом – навіть свідком такого бути не дуже приємно. Бачили неполадки й уже після спуска, тобто треба думати, що таке – не рідкість.

Схождення  зайняло, як і перший, три дні. Але все в Туреччині зовсім по-іншому:  тут буквально все поставлене на комерційну основу – обов'язковий провідник, право на сходження, перевезення багажу.

До речі, про багаж – скільки важить рюкзак альпініста? І ще: кажуть, що підчас сходження на Еверест альпініст втрачає десь 10-15 кг, а як щодо «гірської дієти» Казбеку й Арарату?

Рюкзак – це порядку 25 кг ваги. Саме тому, незважаючи на завжди підтримувану фізичну форму, ми перед експедицією не жалкуємо часу на кроси, заняття на турніку та інше: хочеться, щоб подорож була в радість. Ну, а щодо власної ваги – кілограмів по п'ять втратили, звичайно. Це й фізичні навантаження, і відсутність апетиту на великих висотах.

Проте щось по дорозі ви-таки їли. Як утилізуються під час експедиції відходи (пластикові пляшки, алюмінієві банки та ін.)?

Така проблема дійсно існує – це факт. Можу сказати, що на Монблані з нею борються активніше: там встановлені спеціальні контейнери, задіяні гелікоптери. Тут – просто скидають сміття в купки, а раз у сезон купки забирають. Гроші вкладати в це ніхто не прагне, що особливо дивно в Туреччині, де майже все для альпіністів і туристів платне.

Денис, якщо не секрет – скільки коштує подібна подорож? По чи кишені вона звичайному смертному – чи потрібні спонсори?

Уся експедиція була організована за наші особисті кошти, ніякої спонсорської допомоги. Якщо говорити про витрати, то це некритична сума – разом з перельотами кожен з нас витратив близько тисячі доларів (правда, це – без вартості спорядження, яке в нас уже було, а гарне спорядження – це недешево).

Підкреслю, що більшу частину грошей «з'їла» Туреччина – там платити доводилося за кожний крок (200-250 доларів тільки за супровід, 50 – за підйом і т.д.), а Казбек – цілком під силу будь-якому захопленому мандрівникові.

Чи одержали ви те, на що розраховували? Який головний підсумок експедиції?

Ми вважаємо експедицію дуже вдалою: одержали саме те, за чим й відряжалися в чужі краї – величезна кількість вражень, нові знайомства, море спілкування. На Казбеку зустрічали турків, поляків, грузин (росіян небагато, тому що вони піднімаються зі своєї сторони), у Туреччині – багато французів і англійців. На Арараті познайомилися з іранцями: запрошували нас до себе на сходження, але в нас уже просто грошей не вистачило б. Здивувала кількість туристів «у віці»: групи туристів «під 50» у відмінній формі здійснювали сходження нарівні з молоддю. Це – радує як перспектива на майбутнє.

І ще: усі люди, що ми їх зустріли підчас експедиції, були напрочуд товариськими, доброзичливими й миролюбними – хочеться вірити, що саме таке обличчя має людство.

Денис, в очевидь, що й експедиція вдалася, і команда сформувалася. У зв'язку із цим – традиційне питання: що далі? Чи є мрія?

Можна сказати, є велике бажання – Кіліманджаро. Але таке сходження обійдеться рази у три дорожче, тому планувати поки що рано – все буде залежати від фінансових можливостей членів команди. А поки – узимку в Карпати, на одному місці сидіти точно не будемо!

Що  ж, хочеться вірити, що хлопці з Луцька здійснять ще не одне сходження – можливо, знайдуться й патріоти рідного регіону, які захочуть їм допомогти в цьому, і ми почуємо захоплюючі розповіді про Африку та інші не менш далекі від Луцька місця планети, на яких побувають наші земляки.

luchesk.com.ua