Миколу Царука із селища Ратне Волинської області так і хочеться назвати Скляним Серцем. Іншого такого чоловіка навряд чи де знайдете на білому світі.
Разом зі своїм колишнім учнем Олександром Борецьким трощить зубами склотару, ніби це найшляхетніший харч. Власне, їх обох можна вважати заслужено-перезаслуженими артистами оригінального жанру.
«Я автоматично став жувати фужер»
Не сумнівайтеся: це дуже солідні люди. Микола Царук – головний спеціаліст відділу у справах молоді та спорту Ратнівської держадміністрації, колишній спортсмен (займався футболом, волейболом, гандболом, кількома видами боротьби, кікбоксінгом, стрибками у висоту).
Вражають спортивні досягнення Олександра Борецького. Він ставав призером України з гирьового спорту, має розряди з футболу, волейболу, шашок, виховав чемпіонку країни та двох срібних призерів. Тепер – приватний підприємець.
Сеанс зі склопоїдання пан Микола провів на своєму робочому місці. Щоправда, під час підготовки до «процесу» довелося похвилюватися: в адміністрації не можна було знайти звичайної склянки. Чиновники розводили руками: «Не дивуйтеся: Царук давно поїв наш скляний посуд». У кабінетах можна було побачити лише фарфорові чашки.
Одна працівниця мала фужер, але поспішно кинулася зачиняти його в сейфі.
– Не дозволю посягнути на особисту власність! – пояснила.
Я спробував поторгуватися. Дама, насупивши брови, гримнула до охоронців:
– Що тут роблять сторонні?
Змилостивилися до Миколи Царука лише у фінвідділі. Тут працівники видали йому склянку – наче від серця її відірвали. Ви не уявляєте, як вони шкодували, що «відправляють її на вірну смерть».
Натомість пан Микола не став гаяти часу, відразу взявся до діла. Так хрумкотіло скло в його роті, що я аж позадкував, щоб не заразитися апетитом до «не людської» їжі. Через лічені хвилини на долоні чоловіка побачив розжований «трофей» – на власні очі переконався, що від нього залишився лише пісок.
– Раніше я завжди ковтав скло, проте був змушений пообіцяти дружині Світлані, що більше цього не робитиму, – сказав пан Микола. – Якось у гостях вона побачила, що я, випивши склянку томатного соку, автоматично став жувати фужер. Якась дама від побаченого навіть втратила свідомість. Отоді дружина мене попередила: якщо ще раз таке зроблю. То більше зі мною нікуди не піде. Її я поважаю, тому ніколи не порушу своє слово.
Миколі Царуку дістається і від матері. Вона – також конфронтуюча сторона. Жінка лежала у лікарні, коли їй показали газету, в якій писалося про незвичайне захоплення ратнівчанина. Відразу у палаті в хворої почали розпитувати: «Микало Царук – ваш син?». «Ні» – відповіла жінка, побоявшись, що її можуть взяти на глум.
Яке скло смачніше?
О, ви не уявляєте, яка була мені ганьба не знати, що різне скло має різний смак! Не викликають апетиту в Миколи Царука лампочки та банки через те, що надто легко працювати з таким матеріалом. Хай уже з ним піонери бавляться!
Щоправда, він ніколи не остерігається і не цурається тріснутих банок з домашньою консервацією. Їхнє наповнення «наминає» з апетитом. Потрапить під зуби скалка: пережує за милу душу.
Виявляється, не дуже смачне імпортне скло, бо воно має домішки. Вітчизняні склянки з позолоченою каймою також відбирають у чоловіка право на особливу радість: їхні волокна дуже важко пережовуються.
– Набагато приємніше з’їдати пивний бокал, – зізнався Микола Царук. – Мені вистачає сім-вісім хвилин, аби впоратися з ним. Звичайну склянку можу подужати за п’ять хвилин.
Склоїд навіть узявся обґрунтовувати незбагненне для мене питання: чим специфіка кусання шибок відрізняється від техніки поїдання фужерів. Скажу правду: я не зміг заглибитися у важливість напрацьованої розробки. Подумав лишень про те, що з Миколи Царука міг би вийти справній професор.
– Я випадково став склоїдом, – добродушно сказав він. – Якось у Луцьку на змаганнях довелося познайомитися з спортсменом, який похвалився, що вміє їсти фужери. Він по-дружньому показав свій коронний трюк. Відверто кажучи, мене заздрість взяла: хтось вміє, а я – ні! Взяв і сам спробував. Смак першого кухля ніколи не забуду. Це був смак… крові. Потренувався трохи й згодом у роті не мав жодної подряпини. Яке тільки скло не потрапляло під мої зуби…
– І що – вони витримують таке навантаження, не псуються?
– Пам’ятаю, одного разу заболів один зуб. Стоматолог порадив лікувати, а я попросив його вирвати, щоб позбутися болю раз і назавжди. Взагалі-то у своїх зубах я можу втримати впродовж кількох хвилин будь-який стіл: сосновий, дубовий чи металевий. На святкуванні дня селища у зубах відважився затиснути стіл, на якому сиділа десятирічна школярка. Після того щелепа боліла впродовж тижня!
Микола Царук навчив Олександра Борецького їсти скло. І потрібно сказати, що учень гідний свого вчителя.
– Щоб упоратися зі склянкою і не порізатися, потрібно відповідним чином налаштуватися, – пояснив пан Олександр. – Головне – не повинно бути ані тіні страху, ані сумнівів. Легко було мені змагатися й у майстерності споживання… дюралюмінієвого посуду.
І Царука, і Борецького пускають першими у компанії. Замінити їх ніхто не може. Жартома чоловікам спочатку пропонують одноразовий пластиковий посуд. Потім, звісно, несуть справжній келих.
Замість епілогу
Того дня Олександр Борецький торгував на ринку запчастинами. Перехожі діймали його проханням:
– Ну, покажи, Олександровичу, як ти їси скло…
Підприємець відмовчується…
– Ну, ще хоч разочок покажи…
Звісно, Борецькому набридає, що до нього чіпляються.
– Ставте на «бочку» телевізор – покажу! – каже він, провокуючи публіку на капітуляцію.
Ратнівчани прицмокують і розходяться. На якийсь час склоїд має спокій, йому вже ніхто не заважає працювати.
Коли я діставав фотоапарат, біля торгового намету Борецького перехожі знову стали допитуватися:
– А що – Сашко знову їстиме стопку?
Борецький вирішує продовжити свою гру:
– Не заважайте: це до мене прийшли з фінансовою перевіркою!
На фото: Микола Царук «наминає» склянку і показує, що від неї залишилося.
RSS підписка на коментарі
